Надзвичайно,насправді щодня ті самі тексти. Щоправда кожного ранку та вечора розумію я їх, на жаль, чи,можливо ,на щастя по-інакшому. Мабуть немає цьому зовсім аж ніякого пояснення, і той світ назавжди для мене залишиться не тим.

Ті дивні слова,  з відсутнім чи наповненим сенсом,не важливо, на певний проміжок часу ніби зависають у моїй голові. Навкруги небо, люди,емоції. Для мене абсолютно у миті відсутні. Вигадати нове слово, спутавши його з іншим. Чому інколи душевне так рветься на волю? Наші щирі зізнання спантеличать лише незнайомців,що пройдуть далі. За сотні кілометрів рідна людина, думки про яку в голові проминають. Швидкоплинність все ж не про нас. І лише один випадковий погляд змінює докорінно життя. Тільки й помічаю, що описувати життя надзвичайно важко,в покинутому кам’яному будинку,на підвіконні з чашкою холодної кави,зі сльозами від відчаю на очах.

Не розуміти,чому звичайні слова приносять неймовірну біль та холодні мурашки по шкірі…моя сурова,ненаситна буденність. Незабаром знову почую таку знайому мелодію, я знаю,що всередині все руйнує не сенс,а банальні спогади. Спогади,що вічно асоціюватимуться лише з єдиним тобою.