Вогонь у твоїх руках!

Мої божевільні ідеї завершуються, коли наступає вечір. А взагалі то ні, коли настає повна ніч. Небо захмарене повністю і жодної зірки не сіяє. Мені приходять думки, але ні , вони не сумні. А лише якісь ніби трохи писемістичні. А може й ні, не впевнена й сама.  Мене щоночі бентежать роздуми про життя.

Декілька разів намагалася зрозуміти у чому полягає суть пафосу. Люди натомість,щоб вдосконалюватися, намагаються лише здаватися кращими для інших. Хоча й самі знають собі ціну. Так, інколи навіть всі ми вважаємо себе хорошими. Але у чому це проявляється?  Хіба ми чинимо добро, намагаємося допомогти чи то рідним, чи то зовсім не знайомим людям? Хіба ми завжди щирі у своїх намірах?

Часто спостерігаю за собою та й за іншими, незрозумілу зміну настрою. І не завжди ця зміна  у нашу користь. І ще одне суттєве запитання. Навіщо ми живемо? Лише знаю, що споконвіків філософи, вчені, мудреці намагалися знайти відповідь. Існує звичайно багато гіпотез, про призначення людей. Та для себе я вирішила вже давно, що людина – частинка тепла. Звісно, саме тепла. Кожен з нас несе у своїх долонях свій вогонь. У когось він блакитний, у когось помаранчевий. У когось  згоряє від подиху вітру, а в когось горить не згораючи, незважаючи ні нащо. Ми самі вирішуємо скільки часу будемо його нести. Можна зневіритися й відразу, але тоді твій вогонь, а з ним і світло потухне раз і назавжди.

Думки на папері

Щодня  друкують сотні різних книжок у друкарнях усього світу мільйонним тиражем. Деякі з книг набувають шаленої популярності одразу, інші лежать на полицях під покриттям пилу у книгарнях.

Звичайно у читачів різні вподобання та смаки тощо, але що ж змушує авторів порушувати певні проблеми у своїх роботах, якими так захоплюються інші?  Можливо, невимовне бажання поділитися з кимось власними ситуаціями,що були на життєвому шляху, можливо описати свої сни, мрії, фантазії. Але зробити це так, щоб було досягнуто кожному. Створювати персонажів,які зовсім не схожі на людей. Навіщо? Читаючи, ми самі вже звикли зустрічатися з буденним життям героїв. Їхні риси, звички насправді наші. Ми ж не маємо жодних підстав вважати, що такої людини й справді ніколи не існувало, або ж навпаки. З дитинства діти починають читати книжки, вони з малку починають вчитися жити. Жити остерігаючись від всього.

Слово «писати» та «створювати» кожен розуміє по-своєму. Для когось,щоб описати звичайнісіньку склянку вистачить декількох слів, для іншого ж  не вистачить і трьох томів. Прагматизму письменників немає меж, мабуть.

Написати книгу – відчинити душу словами. Надрукувати книгу – залишити після себе вічну пам`ять. Але залишаючи пам`ять задумайся, яка в неї буде цінність…

У вічних міркуваннях

Дивно. Людина дуже часто змінює власну точку зору, через якісь певні обставини. Навіть не знаю як це можна обґрунтувати. Проходить деякий час і ми усвідомлюємо, що власне вибір створили самі. Але що здатне впливати на нас?

Гадаю, ніщо інше ,як часаві межі. Хоча про які межі зараз йде мова? Наразі для мене жодних перепонок у житті. Окрім однієї. Мій вік багато чого мені вже і лише не дозволяє. Отож, вікові обмеження. Я впевнена,що коли буду доволі дорослою, буду жалкувати про якісь не втілені у життя мої забаганки. Чому ж я не виправлю це саме зараз? Задаючи це питання, розумію,що й сама не знаю на нього відповіді. Я не хочу жити за ради себе чи когось. Я лише хочу бути впевненою, що у цьому світі не дарма існую. Про те сутність й не в тому. Коли трапляється якась важлива подія у моєму житті, мене виключно завжди навідує думка про те, що ця мить неповторна. Та щей  це незбагненне для мене твердження «Час лікує».  Тобто час це ліки? Ніколи не була згідна з цими словами. Вважаю, що час дає змогу забути….але скільки необхідно чекати. Для всіх це поняття різне, комусь вдається «вилікуватися» за декілька днів, місяців. А хтось невиліковний. Він захворів одного разу, щоб завжди бути залежним. І не важливо, чи поряд причина твоєї хвороби чи не повернути вже її ніколи.

Я помітила лише одне спільне у цьому великому колі незамкнутості … всі люди у вічних міркуваннях.

Неповторність миті

Зірвати квітку, означає зруйнувати її. Проте навіщо?  Лише задля посмішки коханої людини, задля блиску у її очах. Ти ладен принести квіти усієї планети до її ніг, заради частинки щастя. І затримуючи подих усміхнутися у відповідь. Почути стук свого серця, відчути дотик її руки. Розділити з кимось найкращі миті свого життя і пережити час смутку.

Усі люди, що оточують не розуміють . Інколи ви й самі, намагаєтесь заховати свої почуття, за звичайною усмішкою. Але коли ви йдете поруч, зовсім не потрібно слів.  Очі все скажуть. Найвищі думки нам підкаже серце. Зовсім не дитячі слова промайнуть крізь уста. І ти знову відчуваєш, що тобі добре, як ніколи.  Друзі завжди підтримують, знаходять потрібні репліки, дають поради і ти до них прислуховуєшся. Проте, мабуть, ці слова мало чого варті, саме для тебе. У тебе свої думки, що до цього. Ти точно знаєш, що ніхто так і не зрозуміє ті почуття, які наповнюють твою душу по вінця.

Інколи  здається, що життя неповторне…. Все на своїх місцях, у тебе чудовий настрій, нові плани на життя, що тільки розпочалося з нового чистого аркушу.  Але раптом ти знову помічаєш ті старі рядки з минулої сторінки. Останні строфи, які навіюють минуле.

Хочеться забутись, але не вистачає тієї людини, що пішла з твого життя назавжди. Лише єдина людина, якій ти міг розповісти все, так як воно є. Ти намагаєшся знайти заміну, але усвідомлюєш, що починаєш просто використовувати іншу людину, ця риса тобі зовсім не притаманна. Ти ніколи не намагався висловити свої почуття за допомогою паперу, пера або пензля та фарб? Вони такі різні, та надую життю нового смаку. Ти повинен радіти всьому що крає твоє серце. Чому? Це неповторно. Ці дивні емоції, здається, найкраще,що в цьому світі. Так, саме це кохання, дає нам все, хоча ми нічого не маємо. Ми навчаємося бажати, знаходимо радість у всьому. Та рано чи пізно ми відчуваємо біль. Ми турбуємося, непокоїмося…

На цій планеті,  ти неповторний, але не єдиний. Ти найкращий друг для одного та ворог для іншого. Ти вірний, але ти зрадник. Ти не закоханий, але коханий.  Ти цілеспрямований, але не досягаєш цілей. Ти буваєш злим, але для когось милим. Ти вічно в мріях, але час зрозуміти реальність. Просто роби все для того,щоб пам’ятати , ти — особливий.

Я хочу в небо…

Я хочу в небо. Де пурпурові хмари, нагадують  білі килими. Де світлим ранком поруч гріє сонце, де темним вечором віє холодом від місяця. Я хочу бачити з небес, як кудись поспішає весь світ. Я хочу радіти, що я там, а не на землі. Я хочу бачити все у зменшеному масштабі. Я хочу чути усі душі  мінори .

Я хочу в небо. Я буду жити там одна.  Шукати когось через тисячі галактик, а через десять сотень літ знайти. Я хочу реальність, а не мрії і не суперечити самій собі. Знайти вихід з різних ситуацій, думати про те, якби жила я на землі.

Я хочу в небо. Де серце відчуває кожен дотик. Я буду поміж зірок летіти. І я ніколи впаду, як та зоря, що здійснить усі твої бажання. Я буду летіти біля найбільшої із них, і відчувати те тепло, яке від тебе не відчула.

Я хочу в небо. Я буду іншою,зовсім не такою як завжди. Не буде більше сліз ніколи, не буде усмішки сумної, я пообіцяла це тобі.

Я хочу в небо. Я хочу бачити з небес, коли збагнеш ти, що не поруч я тепер. Коли згадаєш, благаю усміхнись, я ж так хотіла в небо.

Ті,що не помітні у плині часу…

Коли йду вулицями, завжди залишаюсь непоміченою людьми.  Усі прохожі кудись поспішають, вирішують проблеми, відпочивають у своїх компаніях. Мені цікаво  чим живе кожен з тих, хто при випадковій зустрічі зустрічає мене поглядом.

Коли у мене хороший настрій, я завжди посміхаюсь. Ті хто оточують мене, дивляться на мене якось дивно. Проте мені байдуже. Хочу йду посміхаюся, хочу йду плачу. І мені ніколи не буде соромно за мої почуття, всім і так начхати. Ненавиджу, коли кричать про свої проблеми на цілий світ. Я просто не розумію навіщо.  Люблю коли дарують щастя. Неймовірні люди. Мені подобається байдужість до якихсь не найважливіших речей. Мені подобається  коли люди намагаються когось пізнати. Адже пізнаючи щось або ж когось ми насамперед пізнаємо самі себе. Ці натовпи людей, що прямують в нікуди…створюючи самі собі  непотрібні проблеми, через якісь клопоти.  Хочу,щоб всі дарували сонце, небо та мрії, і більше нічого не потрібно.  Ряди машин,що стоять у заторах завжди спантеличують мене, не розумію, чому люди втрачають свій дорогоцінний час, сидячи на одному місці, нічого не роблячи і чекають поки щось зміниться. Аналогічно і в житті.  Раніше я думала, що повинна робити лише те, що сприймається нормально оточуючими. Потім вже зрозуміла, що їх враження мене мало цікавлять. Тепер роблю, що хочу, але звичайно у межах розумного. Хоча коли я з друзями, стаю або занадто сумна, або шалена і закохана у життя. І не знаю, як це пояснити.

Чому дорослим не можна стрибати коли тобі купують солодку цукерку та без прихованих емоцій радіти, що наступає улюблена пора року? Чому мені не можна кататись на санках взимку або бігати навколо альтанки влітку….?

Чому Чому світ став таким дивним…мабуть ніколи не довідатися мені.