Мої божевільні ідеї завершуються, коли наступає вечір. А взагалі то ні, коли настає повна ніч. Небо захмарене повністю і жодної зірки не сіяє. Мені приходять думки, але ні , вони не сумні. А лише якісь ніби трохи писемістичні. А може й ні, не впевнена й сама. Мене щоночі бентежать роздуми про життя.
Декілька разів намагалася зрозуміти у чому полягає суть пафосу. Люди натомість,щоб вдосконалюватися, намагаються лише здаватися кращими для інших. Хоча й самі знають собі ціну. Так, інколи навіть всі ми вважаємо себе хорошими. Але у чому це проявляється? Хіба ми чинимо добро, намагаємося допомогти чи то рідним, чи то зовсім не знайомим людям? Хіба ми завжди щирі у своїх намірах?
Часто спостерігаю за собою та й за іншими, незрозумілу зміну настрою. І не завжди ця зміна у нашу користь. І ще одне суттєве запитання. Навіщо ми живемо? Лише знаю, що споконвіків філософи, вчені, мудреці намагалися знайти відповідь. Існує звичайно багато гіпотез, про призначення людей. Та для себе я вирішила вже давно, що людина – частинка тепла. Звісно, саме тепла. Кожен з нас несе у своїх долонях свій вогонь. У когось він блакитний, у когось помаранчевий. У когось згоряє від подиху вітру, а в когось горить не згораючи, незважаючи ні нащо. Ми самі вирішуємо скільки часу будемо його нести. Можна зневіритися й відразу, але тоді твій вогонь, а з ним і світло потухне раз і назавжди.